Сильна жінка: бути нею чи ні?

Поради психолога про те, як не зіпсувати атмосферу в сім’ї та не намагатися змінити чоловіка

Як каже чудовий провокативний психотерапевт Френк Фарреллі, чоловіки в сучасному світі потрібні лише для двох речей — для донорства сперми та для перенесення вантажів. Усе інше жінки здатні зробити самі. Жінкам в усі часи часто доводилося бути сильними й самостійно виконувати чимало «чоловічої роботи». Жінки воювали, сіяли, збирали врожай, добували паливо та їжу, заробляли на життя собі й своїм дітям. А у XX столітті навіть почали працювати на заводах і будівництвах, класти асфальт і літати в космос.

Але чи завжди це добре — бути сильною та незалежною? Доля сильних жінок — цілеспрямованих, успішних, упертих, сміливих — це водночас дар і виклик. Життєві труднощі гартують ваш характер і дають вам досвід, знання та впевненість у собі. Ваша сила, мов обладунки, захищає вас від майбутніх негараздів. Проте ці самі обладунки можуть зробити вас і заручницею такої ролі. Недарма кажуть, що кожен отримує долю «до снаги».

Десятки разів я чула від своїх клієнток, як їм часом хочеться скинути обладунки й відчути себе просто «слабкою жінкою» — залежною, захищеною, яка ні за що не мусить відповідати. Плекаючи свою незалежність, вони водночас хотіли знайти чоловіка, поруч із яким можна просто розслабитися. Але ось у чому парадокс: якщо хтось наважувався взяти її за руку й повести кудись… «Е ні, — казали вони, — ми ж ідемо не в тому напрямку. Відведи-но мене он-он туди, і швидше!»

Часто така жіноча самостійність справді призводить до сімейних проблем. Коли жінки хочуть збудувати собі «затишне домашнє гніздечко» (і часом підходять до цієї справи як до чергового бізнес-проєкту), то раптом виявляють, що просто не вміють бути слабкими й бояться втратити контроль. Як і в усіх інших сферах свого життя, в особистих стосунках сильна жінка зберігає незалежність як головний пріоритет. Вона сміється, коли чує, що її місце на кухні, вона здатна за себе постояти, вона хоче здобувати освіту й заробляти гроші. Вона народжує дітей, коли сама до цього готова, а не тому, що вже час, і не для того, щоб утримати чоловіка. І вона нікому не дозволяє вирішувати за неї, що їй робити зі своїм життям.

А проблеми в таких сім’ях починаються тоді, коли жінці стає важко поважати свого чоловіка. Коли вона перестає вважати його надійним, відповідальним і просто потрібним. Коли вона починає сприймати його радше як тягар, а не як ресурс.

Усе це може бути дуже завуальовано, але щойно жінка починає розповідати про свої стосунки, одразу стає зрозуміло, скільки зневаги міститься в її розповіді. Почитайте приклади висловлювань із розмов або листів моїх клієнток — і ви теж це помітите:

«Не знаю, як переконати його змінити пріоритети. Скільки ж чоловіків навколо нормально заробляють, займаються ділом, а він — як ганчірка. Пливе за течією, і йому ніби нічого не треба. Чому б йому не змінити роботу?»

«Живемо начебто нормально, але час від часу на горизонті з’являється його давній друг — гуляка й одинак. І починає погано впливати на мого чоловіка. Підкажіть, як мені позбутися цього друга?»

«Чому йому нічого не можна доручити? То тут напартачить, то не доробить. А ще злиться, що я його постійно сварю. А як тут не сваритися? Виходить, поки сама не зробиш, нормально не вийде. Я вже з сил вибилася!»

«Чоловік хоче піти, а я переконую його налагодити стосунки, розбудити в собі почуття… Він віддалився, спочатку навіть не розмовляв нормально, потім я витягла з нього причину такої поведінки, і ось результат — немає відчуття повноти життя, немає почуттів до мене, не бачить перспективи у стосунках. Я б назвала це кризою середнього віку, але це юнацькі міркування і, головне, небажання змінювати життєві пріоритети з Я, Мені на Ми, Ви, Діти, зрештою».

Кожна з цих жінок питає мене, як їй змінити чоловіка, а не себе чи стосунки з ним. Вона бачить його як об’єкт, який треба доробити, переконати, вдосконалити. Вона ніби відмовляє йому в праві мати власні почуття, бажання та пріоритети. Навіть коли чоловік хоче піти, вона не сприймає його рішення всерйоз, вважає це юнацькою дурістю й певна, що мусить змінити його рішення.

Неважко здогадатися, що такі подружні стосунки часто перетворюються радше на дитячо-батьківські, і тоді під натиском контролювальної дружини чоловік стає безпорадним і вередливим (і його треба втішати, давати поради й усоте нагадувати, де лежать шкарпетки); нелогічним і суперечливим (і вона живе з ним як на пороховій бочці, ніколи не маючи певності, що його слову можна вірити); «пустує» й потрапляє в халепи (які матусі потім доводиться залагоджувати або за які доводиться розплачуватися); егоїстичним і безвідповідальним (як маленька дитина — на нього не можна покластися); бунтує проти маминого деспотизму й робить усе на зло (навіть якщо йому самому від цього не стає краще); ну і, звісно, в сім’ї починаються труднощі із сексом.

Я не схильна звинувачувати в усіх бідах жінку, мовляв, якщо вона сильна, то й питати треба з неї. Як системна терапевтка я добре знаю, що відповідальність за створення будь-якої ситуації завжди ділиться порівну.

Найімовірніше, це була командна гра. Він побоювався сильних жінок, але водночас сам поводився не надто рішуче. І тоді Їй доводилося хоч-не-хоч брати на себе головну роль і контролювати багато аспектів життя. У чомусь ВОНА, безперечно, перестаралася — у нав’язуванні своїх тлумачень, у спрямуванні зусиль, у спробах збудувати спільне життя за своїми шаблонами та уявленнями. Але якби він їй не підігравав, не відступав у тінь, сценарій стосунків розвивався б інакше.

Отже, не важливо, хто почав першим. Спробуйте змінити свою частину сценарію. Щойно Ви перестанете бути матусею — турботливою, контролювальною, яка ухвалює рішення за нього, — він більше не зможе залишатися синочком — невмілим, неслухняним, зухвалим і безпорадним.