Уроки… для батьків: хто відповідає за домашні завдання

Чи корисно стояти над душею і хто відповідає за домашні завдання? Саме з цією проблемою до мене приходить майже чверть клієнтів. Дитина вже в молодших класах не хоче вчитися. Не посадиш за уроки. Якщо все-таки сідає, весь час відволікається і все робить абияк. На підготовку уроків іде дуже багато часу, і в результаті дитина не встигає погуляти, пограти, ходити на якийсь гурток, зайнятися ще чимось корисним і цікавим. А ще їй вічно нічого не задано. Ось схема, яку я використовую в цих випадках: 1. Шукаю в медичній картці з самого початку, чи є (або була) якась “неврологія”. Літери ПЕП, ППЦНС або щось подібне. 2. З’ясовую в батьків, чи є в дитини честолюбство (чи переживає вона через помилки й двійки, чи їй байдуже), і окремо – чи є воно в них самих (скільки разів на тиждень вони розповідають дитині, що навчання – це її робота, ким і якою вона має стати). 3. Детально розпитую, хто відповідає за підготовку уроків. (Хочете вірте, хочете ні, але в тих родинах, де все пущено на самоплив, проблем з уроками, як правило, і немає. Хоча, звісно, є інші.) 4. Пояснюю батькам, що це саме їм (і вчителям) потрібно, щоб дитина – молодший школяр – готувала уроки. Їй самій це взагалі не потрібно. Вона б краще погралася. Доросла мотивація («я маю зараз зробити нецікаве, щоб потім, через кілька років…») з’являється в дітей аж ніяк не раніше п’ятнадцяти років. Дитяча мотивація («хочу бути добрим, щоб мама (Марія Петрівна) похвалила») зазвичай вичерпує себе до дев’яти-десяти років. Іноді (якщо її дуже експлуатують) і раніше.

Що робити?

Якщо відповідні неврологічні літери в картці знайшлися, значить, у дитини власні вольові механізми трохи (або сильно) ослаблені, і батькам доведеться над нею якийсь час «зависати» – за показаннями, як ліки. Іноді досить просто тримати руку на голові дитини, на тімені, – і вона в такому положенні за двадцять хвилин усі завдання (як правило, невеликі) виконає. А от сподіватися, що вона все в школі запише, не варто. Тому треба одразу завести альтернативний канал інформації. Але вольові механізми треба розвивати й тренувати (інакше вони так ніколи й не запрацюють). Тому регулярно (наприклад, раз на місяць) варто трохи «відповзати» зі словами: «О, мій сину (доню моя)! Може, ти вже став таким дорослим і розумним тощо, що зможеш сам переписати вправу? А задачу до неї зробимо разом? …Зможеш сам встати до школи за будильником? …Зможеш розв’язати стовпчик прикладів?» Якщо не вийшло: «Ну що ж, поки ти недостатньо дорослий. Спробуємо знову через місяць». Якщо вийшло: ура! Якщо літер у картці немає, а дитина начебто честолюбна, можна провести експеримент. «Відповзти» значно далі, ніж у попередньому пункті, і дати дитині максимум свободи. Якщо нахапає двійок і навіть кілька разів запізниться до школи, нічого страшного. Що тут важливо? Цей експеримент не мстивий («Ось я тобі зараз покажу, що ти без мене!..»), а дружній («А давайте подивимося…»), дитину ніхто ні за що не лає, але за найменші успіхи заохочують («Чудово, виявляється, мені більше не треба тут над тобою стояти! Це була моя помилка. Але як я рада, що все з’ясувалося!») Треба пам’ятати: жодні теоретичні «домовленості» з молодшими школярами не працюють, лише практика. Якщо немає ні літер, ні честолюбства (у дитини), то треба шукати ресурс ззовні – те, що дитині цікаво і що в неї виходить. У кожного щось таке є. Якщо дитині комфортно і в чомусь вона буде успішною, школі від цих «щедрот» теж перепаде: від грамотного підвищення самооцінки всі діти стають трохи відповідальнішими. Якщо в дитини – літери, а в батьків – честолюбство («дворова школа – це не для нас, тільки гімназія з поглибленою математикою!»), то дитину залишаємо в спокої і працюємо з батьками. Такий алгоритм я зазвичай пропоную батькам. Але серед наших читачів є і батьки, і педагоги, і психологи. Може, ви захочете щось заперечити або, навпаки, додати чи уточнити? Адже проблема дуже поширена, і ваш досвід може виявитися корисним для багатьох. * ПЕП – збірний діагноз, що характеризує різні порушення структури та функції головного мозку, які виникають у перинатальному періоді життя дитини. ППЦНС – перинатальне ураження центральної нервової системи. Катерина Мурашова, http://www.snob.ru