Карате, айкідо та інші єдиноборства для дитини: що обрати

Карате, айкідо, тайський бокс, ушу, капоейра… Багатьом із нас у дитинстві таке розмаїття секцій навіть не снилося! Сучасне життя пропонує величезні можливості для розвитку дитини, і батьки роблять усе, щоб скористатися ними й дати своїм дітям найкраще. Проте дуже широкий вибір навчальних альтернатив має і свій недолік – часом дуже непросто розібратися, що собою являє та чи інша секція і чи підходить вона вашій такій унікальній – єдиній і неповторній – дитині. Звісно, у кожній секції вам скажуть, що це саме те, що потрібно… Але чи так це насправді?

Спробуємо розібратися в цьому разом із вами, взявши для порівняння найпоширеніші й найпопулярніші види єдиноборств: карате, айкідо, тхеквондо, бокс, кікбоксинг, боротьбу та ушу.

Карате – японське бойове мистецтво, що прийшло на Окінаву з Китаю, імовірно, у середні віки. Підкреслюючи своє китайське походження, карате спочатку мало назву «китайські руки», проте 1929 року перший ієрогліф замінили співзвучним, що надало слову нового значення – «порожні руки».

Характер карате значною мірою зумовлений суворими обставинами, які переживали жителі Окінави, і сформувався як стиль унаслідок їхньої запеклої боротьби з японськими окупантами. По суті, з нього викинули все, що не мало конкретного прикладного характеру й не слугувало єдиній меті – знищити супротивника. Тому за розмаїттям технік карате суттєво поступається всім іншим видам єдиноборств: технічний малюнок карате доволі мізерний – блок-удар, блок-удар.

Карате розвиває жорстку ударну техніку руками й ногами, володіння зброєю, концентрацію свідомості, силу, свободу, ударну потужність. Тому воно підходить прямолінійним, упертим, безкомпромісним дітям. До недоліків можна віднести обмеженість техніки, маневреності й гнучкості; воно розвиває ригідність психіки, прямолінійність мислення та жорсткість у діях, а також пов’язане з травматизмом.

Нині всередині карате сформувалися різні течії. Найпоширеніші з них – кіокушинкай-карате та карате-до.

Айкідо – синтетичне японське бойове мистецтво, розроблене Моріхеєм Уесібою у 20-х роках минулого століття. Назва складається з трьох ієрогліфів: «ай» – гармонія, «кі» – життєва енергія та «до» – шлях. Воно є синтезом бойових мистецтв (значною мірою джиу-джитсу), філософії та окремих релігійних переконань його засновника.

Основний принцип, який проголошує айкідо, – використовувати силу й інерцію руху супротивника. Основні прийоми – захвати й кидки. Основна техніка: кидки, удари (обмежена кількість), утримання, больові прийоми, робота зі зброєю.

Практика айкідо наскрізь пронизана філософськими узагальненнями й теоретичними побудовами, що робить її привабливою для світської бесіди, а от практичне застосування в реальних умовах не надто ефективне. Цей вид бойового мистецтва може розвинути (за наявності кваліфікованого тренера) філософський склад розуму, уміння абстрактно мислити, витончене світосприйняття, чутливість до свого тіла (керування центром ваги) і тіла супротивника (вплив на точку рівноваги суперника). Айкідо корисне романтичним дітям, небайдужим до східної екзотики, які надають перевагу естетичній складовій над практичною.

Тхеквондо – корейське бойове мистецтво з багатовіковою історією, що остаточно сформувалося як стиль 1955 року зусиллями генерал-майора Чхве Хон Хі. Слово «тхеквондо» складається з трьох ієрогліфів: «тхе» – нога, «квон» – кулак, «до» – шлях, і позначає техніку самооборони без зброї, побудовану на виконанні ударів, блоків і стрибків. Тхеквондо, на відміну від інших бойових мистецтв, вирізняється саме великою кількістю високих стрибків з ударами ногами – на них припадає 70% техніки, тому воно розвиває силу ніг, розтяжку, координацію рухів, витривалість, ударну потужність.

Боротьба – єдиноборство двох беззбройних спортсменів із використанням певних прийомів. На відміну від ударних єдиноборств, сутичка може відбуватися як у стійці, так і в партері (на колінах, лежачи тощо), ударна техніка заборонена. Найбільшого поширення набули такі види боротьби: класична (греко-римська), вільна, самбо, дзюдо, джиу-джитсу.

Основні прийоми, які використовуються в боротьбі, – захвати, кидки, задушливі та больові прийоми, утримання. Основна техніка – кидок із подальшим контролем супротивника. При цьому широко використовується система важелів і гнучкість власного тіла.

Вільна боротьба – єдиноборство двох спортсменів за допомогою різних технічних прийомів (захватів, кидків, переворотів, підніжок, підсічок тощо), у якому кожен із суперників намагається покласти іншого на лопатки й перемогти.

Греко-римська, або класична, боротьба – європейський вид боротьби, мета якого – покласти супротивника на лопатки. У цьому стилі суворо заборонені захвати нижче пояса, підніжки чи активне використання ніг для виконання будь-якої дії. Греко-римська боротьба з’явилася в Стародавній Греції. Вона відігравала значну прикладну роль у фізичній підготовці воїнів.

Наприкінці XVIII – на початку XIX століття в Європі почала формуватися сучасна греко-римська боротьба. Її основні положення були закладені у Франції, де боротьбою на той час особливо захоплювалися і в сільській місцевості, і в містах.

Що розвивають у дитини заняття різними видами боротьби? Відчуття партнера, витривалість, внутрішню силу; вони зміцнюють тіло (зв’язки та сухожилля). Якщо ваше завдання – вдосконалення бойової техніки, боротьба – чудовий варіант. Її рекомендують усім дітям, які хочуть отримати всебічне розуміння бойових мистецтв. Але боротьба потребує регулярного, систематичного підходу, без якого неможливі хоч якісь помітні результати.

Дзюдо – японське бойове мистецтво й вид спорту, що виникли на основі джиу-джитсу. Основні правила, принципи тренувань і проведення змагань сформулював Кано Дзіґоро. Датою народження вважають день створення Кано першої школи дзюдо 1882 року. Дзіґоро Кано мріяв, щоб дзюдо приносило користь не лише в спорті, а й у повсякденному житті. Займаючись цим видом спорту, людина може зміцнити свою фізичну форму, розвинути гнучкість і силу. Методи дзюдо вчать концентрації та гнучкості розуму.

Починати займатися дзюдо можна років із п’яти-шести, але більшість починає з першого-другого класу школи. Спочатку на тренуваннях увагу приділяють переважно загальному фізичному розвитку – гнучкості, спритності, координації. Філософію дзюдо створено саме для виховання. Порівняно з іншими єдиноборствами дзюдо не розвиває в дитини жорстокості та агресії.

Бокс – контактний вид спорту, єдиноборство, у якому спортсмени завдають один одному ударів кулаками в спеціальних рукавичках. Порівняно з іншими видами єдиноборств, у боксі дуже обмежена кількість ударних технік (джеб, крос, хук та аперкот) і лише 1 вид кроку (так званий «човник»). У боксі вдосконалюється лише ударна техніка кулаками, при цьому виключені удари ліктями, ногами, тілом, головою, захвати, кидки та застосування зброї.

Завдяки зовнішньому характеру та обмеженій техніці результати в боксі досягаються дуже швидко – кандидатом чи майстром спорту можна стати лише за 2-3 роки, тоді як у боротьбі на це піде 5-6 років, а в ушу – і всі 10. Цей вид спорту розвиває відчуття дистанції, координацію рухів, легкість пересування, маневреність, реакцію. Основний недолік із погляду занять для дітей – травматичність.

Кікбоксинг (англ. kickboxing) – вид спорту, у якому поєднуються техніка й правила боксу з прийомами східних єдиноборств (удари ногами, підсічки, кидки тощо). Народився в США, оскільки безконтактні поєдинки не влаштовували глядачів, які прагнули найсильніших вражень, а також самих спортсменів, які хотіли випробувати свої сили в реальнішому бою. До того ж правила кікбоксингу дали змогу брати участь у поєдинках спортсменам різних напрямів – каратистам, тайським боксерам тощо.

Спортсмени змагаються між собою в кількох розділах: фул-контакт із лоу-кіком – тобто “повний” контакт, дозволено удари ногами по колінних суглобах; фул-контакт – “повний” контакт, але удари по колінних суглобах заборонені; лайт-контакт – існують значні обмеження щодо завдавання ударів; семі-контакт – удари на повну силу не завдаються; демонстрація техніки без партнера.

Кікбоксинг здобув популярність у світі зокрема й завдяки кіно. Тим паче що деякі кікбоксери почали зніматися у фільмах.

Ушу – загальна назва всіх бойових мистецтв, що існують у Китаї впродовж кількох тисячоліть. Складається з двох ієрогліфів – «у» – військовий і «шу» – мистецтво, тож під цією назвою слід розуміти все розмаїття китайських бойових мистецтв. Багато сучасних єдиноборств (зокрема й перелічених вище) виросли на ґрунті його багатих традицій.

У Китаї споконвіку ушу культивували нарівні з іншими мистецтвами – такими як живопис, музика, каліграфія чи кулінарія, тому метою і змістом ушу завжди було прагнення до гармонії, а не войовничість. Ушу вирізняється надзвичайним розмаїттям стилів, шкіл, технік і зброї та є універсальним комплексом для вдосконалення людини в усіх напрямах: фізичному, психологічному й духовному. Для нього характерні глибокий філософський підтекст і найбагатший технічний зміст: сюди входять і ударні техніки (руками, ногами, тілом, головою), і захвати, злами, кидки, задушливі, больові прийоми та робота зі зброєю.

Ушу розвиває силу, гнучкість, витривалість, рухливість, концентрацію уваги, координацію рухів, швидкість реакції, має яскраво виражений оздоровчий характер – сприяє зміцненню здоров’я та всебічному розвитку особистості. Підходить тим, хто не обмежує свій розвиток виключно фізичним аспектом і налаштований на серйозну роботу над собою.