Слухати й чути дитину: як зберегти довіру школяра

Наша дитина підростає, стаючи дедалі самостійнішою. Вважаючи її зовсім «дорослою», ми починаємо менш уважно слухати, як минув її день, а часом і взагалі не питаємо. І не підозрюємо про небезпеку, яка на нас чатує.

Прийнято вважати, що коли дитина стає школярем, то вона вже самостійна особистість і всі свої проблеми може розв’язати сама. Життя входить у звичну колію, де кожен має власні турботи й проблеми. Батьки часто вирішують, що малюк уже дорослий, і приділяють йому менше уваги.

Діалог замість монологу

Згадайте, коли ви востаннє спілкувалися зі своєю дитиною? І що це була за розмова? Стандартне запитання «Як справи?», відповіді на яке ви навіть не почули, але й не перепитали? Чи докори за невиконане домашнє завдання або «двійку» з математики? Чи чіткі вказівки: «Помий підлогу, біжи по хліб!»? Що ви знаєте про життя дитини зараз? Про її проблеми, її друзів і ворогів?

Багато батьків відмахнуться, мовляв, самі були школярами й знаємо, що це таке. Але чомусь не всі пам’ятають, як це важко, коли залишаєшся сам на сам із проблемами, бо батьки вважають, що ти вже великий і з усім упораєшся. А водночас дорослі часто скаржаться одне одному на свої неприємності й труднощі. Чому ж дитина має боротися з ними сама?

Батьки — перші люди, які мають цікавитися справами дитини не з ввічливості, а по суті. Інакше ви ризикуєте тим, що ваш великий хлопчик піде по пораду до когось іншого, а кого він обере на роль порадника — велике питання. Тож відкладіть книжку, улюблений серіал, сидіння в інтернеті чи газетку — власна дитина важливіша за засоби масової інформації.

Скасовуємо монологи, лекції та нотації. Поставивши дитині запитання, зацікавлено чекайте на відповідь. Не обмежуйтеся однією фразою — розпитайте про подробиці. Нехай дитина розповість, як минув день, а не просто кине «все добре». Іноді дитині важко поділитися безпосередньо своєю проблемою, тож «дзвіночки» про те, що вона існує, ви маєте вловлювати в її відповідях.

Годі брехати!

Часто, щоб не розповідати чогось важкого чи неприємного, дитина починає прибріхувати. Мама й тато швидко ловлять її на брехні й починають вичитувати, що брехати негарно, та лякати різними покараннями (не підеш гуляти, не гратимеш на комп’ютері тощо). Тоді як насправді батькам слід бити на сполох! Якщо дитина бреше, отже, у неї щось сталося. А якщо вона вам не розповідає, то або не довіряє, або боїться.

Звісно, не варто влаштовувати допит із пристрастю: «Негайно кажи, що сталося!». Дитина відчує у вашому голосі негатив, невдоволення й роздратування і спробує повернути розмову в інше русло або почне брехати ще більше, щоб від неї відчепилися. Не можна погрожувати, що ви підете розпитувати про її проблеми в її друзів, батьків друзів чи вчителів. Цим ви лише підштовхнете дитину навчитися брехати ще вправніше.

Хоч як дивно, але найпростіший спосіб — поговорити. Причому ваше завдання — слухати й спрямовувати розмову в потрібне русло. Краще, якщо розмова відбуватиметься за якимось спільним заняттям. Це може бути просте чаювання, малювання чи прибирання в кімнаті. Головне, щоб заняття було простим і не потребувало розумової праці.

Найімовірніше, дитина не розповість вам одразу, що сталося. Не квапте, не тисніть — це ж дитина! Їй треба зібратися з думками й перевірити вас на лояльність — чи можна вам довіряти. Хоч що б з’ясувалося в результаті розмови, у жодному разі не можна починати обурено вичитувати дитину, інакше це буде ваша остання довірча розмова. Стримайте емоції, намагайтеся зрозуміти, чому син чи донька вчинили саме так або чому таке сталося, спробуйте разом знайти розв’язання проблеми.

Розбирайтеся самі!

Одна з грубих помилок виховання — відмахнутися від дитини, заявивши їй, що вона має самостійно розв’язувати власні проблеми. Повірте, якби вона могла все залагодити сама, ви, ймовірно, навіть не дізналися б про цю проблему. Але якщо дитина прийшла й попросила допомоги, то саме тому, що сама впоратися з нею не може. І якщо ви відмахнетеся від неї, вважаючи, що вона має вчитися самостійності, то, можливо, вона більше не звернеться до вас по допомогу. Навіщо? Адже ви вирішили, що тепер допомагати їй не треба.

Про способи розв’язання суперечок між дітьми і про те, чи взагалі в них втручатися, ми вже писали в статті «Чи потрібно втручатися в дитячі сварки». Є думка, що дорослим не варто лізти в дитячі суперечки, адже діти мають самі навчитися взаємодіяти. З одного боку, так воно і є. А з другого — саме так починаються цькування однокласників, бойкоти та звинувачення. Діти дуже швидко відчувають слабку ланку в колективі, а натовп, як відомо, завжди сильніший за одну людину. Дитина, яку загнали в кут, не навчиться спілкуватися з однолітками — навпаки, у ній зростатимуть агресія та відчуженість.

Багато батьків бояться, що, взявши під захист власну дитину, вони виставлять її слабкою перед іншими дітьми — мовляв, прийшла матуся рятувати дитину. Усе якраз навпаки: захистивши сина чи доньку від несправедливості, ви дасте іншим урок, що слабших ображати не можна, що в кожного слабшого є свій захисник, а на кожну силу завжди може знайтися інша сила. Що вдієш, якщо батьки кривдників вашої дитини не пояснили їм цього вдома.

Уміння чути дитину дасть вам змогу завжди бути в курсі її справ, щоб ви мали можливість і час втрутитися в ситуацію, коли це справді буде потрібно.

Марина Миролюбова