Чому діти влаштовують істерики і як їм допомогти

Дітиможуть влаштувати істерику, на перший погляд, через зовсім дрібні й неістотні речі. Проте якщо ми подивимося трохи глибше, то побачимо, що вони намагаються діяти, захищаючи ті самі цінності, які ми, дорослі, теж ревно оберігаємо.

Фото на початку статті: Катерина Нікітіна/Getty Images

Мабуть, багатьом із нас доводилося бути спантеличеними реакцією своєї розгніваної дитини, яка, здавалося б, без видимих причин забилася в істериці в дитячому садку, у міському транспорті чи просто вдома. Хтозна, може, її вивів із себе колір шкарпеток чи невдалий вибір сидіння в трамваї – невідомо. У багатьох випадках справжньої причини так і не з’ясувати.

Це період кризи, характерний переважно для дитинства у віці від 2,5 до 5 років. Упоратися з цим періодом і пов’язаними з ним істериками справді непросто. Не існує універсального методу, який спрацьовує за будь-яких обставин, тому ви не можете бути належно до нього підготовлені. Хоча з часом нам можуть стати очевидними певні чіткі сигнали, яких краще уникати, сюрпризи все одно трапляються. Зрештою, хто заздалегідь знає, що викличе в дитини обурення чи несподіваний спалах емоцій?

Водночас ми не повинні забувати, що діти не влаштовують сцен навмисно. Вони не прагнуть навмисно привернути до себе увагу всіх довкола. Вони не домагаються від нас покарання, та й поблажливості насправді не вимагають. Їхні інтенсивні та імпульсивні реакції несподівані навіть для них самих, тому їм потрібні наша допомога, розуміння й підтримка, щоб навчитися з ними впоратися. А для цього нам треба знати, що відбувається в них усередині.

Два основні показники-індикатори

Діти ніколи не виходять із себе без причини, просто нам не завжди зрозуміло, в чому вона полягає. З погляду дорослого здається безглуздим воювати за іграшку, якої є два однакові екземпляри, чи впадати у відчай через те, що улюблене червоне горнятко лежить брудне в умивальнику, і тому доведеться обрати інше, блакитне. Проте це лише поверхня, під якою ховаються справжні й важливі цінності та почуття. Якщо заглибитися, ми побачимо, що діти намагаються захистити ті самі цінності, що й ми, різниця лише в тому, що викликає в них відчуття загрози. За дитячими істериками найчастіше стоять дві речі: відчуття безпорадності й непередбачуваності.

Приблизно у віці двох років, коли прагнення до незалежності посилюється, діти намагаються досліджувати, пізнавати світ і в цьому світі випробовувати власні межі. Щоб мати змогу контролювати себе й, за можливості, своє оточення. Коли вони відчувають у цьому обмеження, почуття вразливості й безпорадності посилюється, і їм хочеться негайно щось із цим зробити. Вони просто хочуть почуватися корисними й дієвими. Хіба не до цього прагнемо й ми, дорослі?

Ще одна дуже важлива цінність для дітей – передбачуваність, адже вона дає їм відчуття безпеки. Навіть нам, дорослим, часом важко впоратися з невпевненістю, коли стикаємося з чимось несподіваним, невизначеним, незрозумілим, але ми здатні з цим упоратися завдяки своїй зрілості. Діти ще гірше переносять зміни, особливо якщо не очікують їх. А згадане вище прагнення до незалежності ще більше посилює це відчуття. Ось чому вони впадають у відчай, коли шкарпетки різного кольору, коли по них у садок приходить не та людина, на яку чекали, і коли суп у садку не такий, як удома. Це здається безглуздим, хоча для них важливе те саме, що й для нас. Найкраще ми можемо допомогти дитині, якщо намагатимемося зрозуміти й прийняти її почуття, а потім показати їй приклад того, як прийняти те, з чим не завжди легко змиритися.

Важливо також подивитися, які цінності лежать в основі поведінки наших дітей, адже зовнішні емоційні прояви відволікають нас від суті. Вікова криза – це дуже складний процес розвитку й дозрівання: діти прагнуть стати незалежними, проте ще не повністю готові інтелектуально й емоційно до наслідків змін. Через незрілість раціональної частини мозку (лобової частки) вони керуються своїми емоціями, до того ж значною мірою неконтрольованими. Вони не можуть розпізнати, сформулювати чи контролювати свої руйнівні емоції, адже для цього потрібна зрілість раціональної частини мозку. Тож коли дитина безпорадна й невпевнена в собі, надмірна суворість і неприйняття з нашого боку можуть ще більше посилити її імпульсивні емоції.

Ми, дорослі, вже знаємо з власного досвіду, що незалежність сповнена ризиків, несподіванок і відповідальності, але наші діти цього ще не відкрили. Щоб це засвоїти, потрібен час, тому вони намагаються брати з нас приклад, навіть якщо це не очевидно. Батьки своєю поведінкою показують дітям змалку приклади й пропонують способи розв’язання складних ситуацій. У таких випадках ми часто думаємо, що важить те, що ми їм кажемо, але це не зовсім так.

Основна схема роботи з емоціями – це те, як ми реагуємо на власні складні ситуації. Чи розпізнаємо, приймаємо, формулюємо ми свої почуття, перш ніж намагатися їх регулювати? Лише після цього важливо, яку практичну допомогу ми надаємо своїм дітям. Ми – емоційні тренери наших дітей, які допомагають дитині пізнати, прийняти різні життєві ситуації, а потім навчитися ефективно керувати власними емоціями.Як бачимо з викладеного вище, все з усім пов’язане. Трирічний хлопчик здатен вибухнути через те, що ми прийшли по нього в садок не в той час, що вчора, адже для нього це несподівано. Якщо ми реагуємо на його вибух роздратовано й нетерпляче (теж через власну невпевненість), то ще більше посилюємо його невпевненість, його внутрішнє напруження, перед яким він безпорадний. Замкнене коло готове, тож спробуймо зрозуміти й зберігати спокій. 85ac766.jpg” alt=”Чому діти влаштовують істерики?” />

Фото: FangXiaNuo/Getty Images

Звісно, нашим завданням не має бути захист дітей від усього на світі, адже необхідні навички вони зможуть розвинути лише завдяки власному досвіду, проте ми можемо їм допомогти, щоб вони вчилися швидше.

По-перше, завжди намагаймося сформулювати для себе, що насправді викликає негативні емоції дитини, незалежно від неї самої. Ми часто беремо на себе проблему своєї дитини, що може бути небезпечним, адже це знижує її впевненість у собі, а також автоматично починаємо захищатися, тим самим мимоволі ставлячи дитину в ще скрутніше становище. Проблеми є і будуть, тож наше батьківське завдання – долати їх якомога природніше: прийняти ситуацію й почуття одне одного та знайти спільне рішення без гнівних повчань із нашого боку.

Насамкінець сформулюємо кілька правил-порад:</

1. Спробуйте знайти головну проблему!Інтенсивні емоції легко відволікають нас від основних причин-тригерів: безпорадності, непередбачуваності, відчуття небезпеки. Коріння проблеми передусім треба шукати серед цих причин.
2. Допоможіть сформулювати почуття! Найстрашніше для дитини – те, що вона навіть не знає, що з нею відбувається. Проте з нашою допомогою вона швидко навчиться розуміти себе.
3. Істерику треба не припиняти, а прийняти її! Хоч як парадоксально це звучить, але визнання наявності негативних емоцій дає змогу ефективно зняти внутрішнє напруження. І якщо це приймемо ми, то й наші діти швидше навчаться заспокоюватися самі.
4. Покажітьприклад! Час від часу оцінюйте, як ви самі реагуєте на невизначеність і безпорадність. Ви не лише слугуєте для дитини взірцем для наслідування, а й, розуміючи себе, зможете стати зрозумілішими для дитини.

Наше нейтральне, природне ставлення до дитячого відчаю, гніву та істерик може пришвидшити розвиток дитини, адже так ми не стаємо на шлях, що веде до замкненого кола. На жаль, вікових криз уникнути неможливо, але за належної емоційної роботи ми можемо полегшити перебіг цього періоду в дитини. Якщо ми розуміємо, що стоїть за негативними емоціями дитини, які їхні глибинні причини, то можемо надати їй спокійну й упевнену допомогу та побудувати справді довірливі стосунки.

С. Тараковач

За матеріалами: https://divany.hu/