Як я народжувала в пологовому будинку №15

Так склалося, що приїхала я вже з переймами. Води відійшли. Пів на п’яту ранку, і я в приймальному відділенні. Розбудила, мабуть, пів лікарні, але прийняли не те щоб «як заведено», а навіть добре. Формальності, клізми — і ось я в супроводі медсестри Валентини (просто чудова жінка, на все життя запам’ятаю, як вона мене заспокоювала) піднімаюся ліфтом у пологовий блок. Знайомлюся з акушеркою Світланою, яка пропонує пройти в душову, пояснюючи, що струмінь теплої води, спрямований на нижню частину живота чи поперек (де перейми відчуваються найсильніше), допомагає зняти біль. Спробувати не вдалося, бо душ був неблизько, і пропозиція втратила свою силу. Під час перейм ставлять КТГ, а це додає болю нових «барв». Терплю. Кілька разів ходили в оглядову, перевіряли розкриття. Якщо казати загалом, то з породіллями, наскільки я помітила (зокрема по собі), ніхто, зітхаючи й тримаючи за ручку, не сидить, як це буває в закордонних фільмах. Але ось парадокс — покинутою чи забутою я не почувалася ані хвилини. Складалося враження, що акушерка й лікарка ніби відчували, коли саме їм варто приходити. У потрібний момент вони тут як тут і із завидним професіоналізмом виконують свою роботу. Лікарка раз у раз пропонувала епідуральну анестезію: мовляв, час ще дозволяє, потім буде вже пізно і так далі. Наполягати не наполягала, але ставилася точно з турботою. Зрештою я повністю їй довірилася, навіть попри те, що біль часом був досить сильним. Анестезія була потрібна насамперед тому, що після припікання ерозії шийка матки стала схожою на суцільний рубець, а це своєю чергою ускладнює розкриття. У результаті біль якщо й притупився, то дуже незначно, а от розкриттю це досить сильно посприяло. Найімовірніше, саме на це й була розрахована анестезія. Підсумовуючи, можу сказати, що за весь той час, що я перебувала в пологовому будинку №15, я жодного разу не стикнулася ні з неуважністю, ні з грубістю, та й узагалі негативних сторін не помічала. Працівники компетентні й ввічливі. Враження лише позитивні.