Діти на замовлення: історія ЕКЗ в Україні

За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), безпліддя — третє захворювання у світі за силою тиску на психіку і перше — за мотивацією до лікування. Цю недугу дедалі частіше долають за допомогою допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ), суть яких, грубо кажучи, полягає в заплідненні яйцеклітини поза організмом жінки (у пробірці) та поверненні її «на місце» — у матку. Методика досі викликає несхвалення, насамперед Церкви. Але ДРТ продовжують розвиватися, і їхні можливості допомогти безплідним парам уже такі, що ще кілька десятиліть тому сприймалися б як щось із царини фантастики або дитячої казки. Наприклад: «Жили собі чоловік і жінка, і були вони дуже нещасні, бо не могли мати дітей. І пішли вони до чарівниці…»… У нашому випадку — до «чарівника» Федора Дахна, директора Інституту репродуктивних технологій, першого, до кого в Україні прийшла «дитина з пробірки». Дитина, як у казці, виросла й перетворилася на чарівну, добру й розумну 20-річну дівчину.

Кіндер-сюрприз

Він був сюрпризом, хоча до його народження довго готувалися (сюрприз, як і експромт, має бути добре підготовленим). Перша у світі «дитина з пробірки» народилася 25 липня 1978 року в Англії. Так учені Роберт Едвардс і Патрік Стептоу поклали початок історії застосування високих технологій у репродукції людини. Ентузіастів, які поставили собі за мету домогтися штучного запліднення, і в Україні було чимало. Наприклад, Григорій Петров, молодий учений із Сімферопольського медінституту, 1954 року провів 1100 дослідів на тваринах (кролях, конях, свинях), а 1955-го запліднив ооцити, видалені в жінок під час операції на яєчниках. «Завдяки наполегливості й неймовірній працездатності, — розповідає Федір Дахно, — Петрову вдалося домогтися запліднення яйцеклітин на 13 років раніше, ніж його англійським колегам. Однак такі досліди в СРСР не могли не стати науковим скандалом. “Радянському народові й партії” вони були не потрібні, і Петрову їх заборонили». Утім, цікавитися темою українські вчені не перестали, хоча й не афішували цього. Самому Федорові Дахну як стипендіату ВООЗ за протекцією академіка Валентина Грищенка (Харківський медінститут) вдалося пів року попрацювати в Данії в лабораторії реферативного банку репродуктивної імунології. Там же, у Копенгагені, 1979 року він побував на лекції вже знаменитого Роберта Едвардса. Це остаточно визначило професійну долю українського вченого. Але в СРСР і далі «тренувалися на їжаках». Федір Дахно пояснює: «До 1981 року практикувалися на “експериментальному матеріалі”, оскільки дозволу на проведення досліджень із запліднення in vitro не давали. Після повернення з Данії ми з професором Леоновим із Москви та професором Нікітіним із Ленінграда звернулися до Міністерства охорони здоров’я з наполегливою пропозицією розпочати цю роботу й у Радянському Союзі. Дозвіл дали трьом містам: Москві, Ленінграду, Харкову. 1983 року академіка Грищенка призначили директором Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАНУ, і я перейшов до інституту. У результаті численних спроб цільове запліднення жіночої яйцеклітини методом in vitro було отримано 30 листопада 1984 року. 1985 року я організував “Харківський центр репродукції людини”. Перша в СРСР “дитина з пробірки” народилася 7 лютого 1986 року в Московському інституті акушерства і гінекології — в українки Ольги Донцової. Коли 1985 року московські лікарі були готові, Ольга не вагаючись приїхала до столиці з Луганська. Після першого обстеження їй сказали “ні”, — з таким діагнозом жодній жінці не вдавалося стати матір’ю, і таких не брали. Чиста випадковість, що Ольга й керівник лабораторії Борис Леонов народилися в одному селі в Україні. Учений сприйняв це як знак і вирішив ризикнути. “У результаті екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) Ольга повернулася до Луганська з дитиною під серцем”, — писала газета того часу. 1991 року в Харкові народилася моя дорога “онука” Катя. Сказати, що я їй медичний батько чи другий батько, — це надто персоніфіковано. Я Катюшин дідусь, і це святе. Серед її перших слів було “діда Дахно”, і досі я для неї дід. Незабаром стану “пра”…».

Про повагу та придатність

Про «повагу до людини» часто можна почути від противників in vitro, насамперед Церкви. Наприклад, неповагу до людини нібито демонструє процедура кріоконсервації ембріона в рідкому азоті. Для наочності пропонують уявити заморожену до -196 °С дитину. Учені відповідають, що до імплантації в матку ембріон не є біологічним індивідом, а отже, і людиною. Ще 1984 року Комісія баронеси Мері Ворнок (Warnock) із Великої Британії, яка активно брала участь у розробленні законів, чинних у репродуктології й сьогодні, дійшла висновку, що моральним є проведення маніпуляцій із клітинами та ембріонами до 14-го дня від початку запліднення. Дослідження, проведені минулого року в Каліфорнії, підтвердили: немає різниці в здоров’ї дітей, народжених із заморожених ембріонів, і тих, що народилися шляхом in vitro з незаморожених ембріонів. Техніку заморожування використовують у ДРТ, бо лише так можна зупинити розвиток ембріона й зберегти його придатним для використання в потрібний час. А ще для того, щоб не повторювати всю трудомістку й недешеву терапію з самого початку, адже більшості пар потрібно кілька спроб, щоб отримати результат «вагітність». Хоча заморожування ембріона й не має нічого спільного з людиною, на вразливих, так би мовити, воно діє. «Не поєднується з людською гідністю» і те, що зачаття відбувається «у склі». Утім, із нею не поєднується багато медичних процедур. І природних, фізіологічних — теж, наприклад пологи. Але не думаєш про гідність, коли йдеться про здоров’я. І жінка погоджується на процедури, бо народження дитини того варте. «In vitro — це така сама, як і інші, медична маніпуляція, виконана з лікувальною метою, — каже Федір Дахно. — Нас звинувачують у тому, що ми домагаємося вагітності будь-якою ціною, ціною загибелі великої кількості ембріонів. Але і in vitro, і in vivo лише одні сперматозоїди виявляються “живучими”. Іншим вади розвитку, а можливо, анатомічні чи фізіологічні особливості не дають закріпитися в матці, і вони гинуть. І in vitro, і in vivo не більше ніж 50% запліднень закінчуються народженням дитини. Чому — це вирішує природа. Увесь наш процес підготовки до запліднення — зачаття, вибір методики отримання яйцеклітини, культивування її впродовж 5–6 днів (у природних умовах імплантація в матку відбувається між 5-м і 6-м днями) — морфологічно точно повторює природний. А потім ми поміщаємо зародок у законне, Богом визначене місце — матку, і він розвивається за законним, передбаченим Господом сценарієм.

Чого немає в слові «ні»