Дайте дітям свободу: як зробити місто дружнім до дітей

Ця проблема походить не лише від батьків. Я маю на увазі, що це суспільство дозволило їй з’явитися. Наприклад, у деяких штатах Австралії дозволити своїй дитині молодше 11 років піти в торговельний центр самій – це кримінальний злочин. Тож річ не в батьках, це проблема більшого масштабу.

Важливо це розуміти, бо буде несправедливо просто звалити провину на батьків, кажучи: «Поняття дитинства змінилося, і ви в цьому винні, і саме ви маєте щось із цим зробити».

Зараз усе змінюється. Наприклад, ситуація на дорогах і те, що батьки змушені дедалі більше працювати, щоб заробити на життя. Батьки в цьому не винні.

Звісно, мені хотілося б, щоб батьки не були байдужими до цієї ситуації. Один зі способів пояснення – говорити з ними про їхнє дитинство. От ви щойно розповіли мені про своє дитинство. Я думаю, ви бачите різницю між вашим дитинством і дитинством сучасних дітей. Я хочу, щоб ви теж не були до цього байдужими, розумієте? Можливо, відчувати цей контраст трохи сумно, але все ж у батьках прокидається бажання щось змінити.

І ще: треба зрозуміти, чи можете ви отримати підтримку інших батьків. Одна з проблем полягає в тому, що батьки, яких непокоїть, що їхня дитина втрачає свободу, часто вважають, що вони такі самотні. Коли вони дозволяють дитині лазити по деревах, бігти попереду на прогулянці в парку чи бавитися в багнюці, вони переживають, що інші батьки їх засуджують. До речі, уже зараз ця ситуація змінюється ! В Англії, Америці, Австралії батьки об’єднуються й підтримують одне одного. Вони, наприклад, можуть разом ходити на прогулянки в парк зі своїми дітьми.

От в Англії були батьки, які дозволяли своїм дітям їздити до школи на велосипеді. Це були дуже прогресивні інтелігентні батьки, батько родини – адвокат. Дітям було 5 і 9 років, вони навчалися в дуже хорошій приватній школі. Так от, керівництво школи погрожувало повідомити соціальні служби, що ці діти їздять до школи на велосипеді й у такий спосіб їхні батьки виявляють жорстокість. Але батьки вирішили відстоювати свою позицію: вони звернулися до місцевих газет і заявили, що все це – божевілля. Уся ця історія закінчилася тим, що мер Лондона сказав: «Батьки мають право дозволяти своїм дітям їздити до школи на велосипеді». У мене навіть є вирізка з газети з цим сюжетом.

Важливо, що батьки сказали: «Це зайшло надто далеко, якщо наші діти хочуть їздити до школи на велосипеді, ми будемо раді, щоб вони їздили до школи на велосипеді, це наше рішення». Я хочу сказати, що ці батьки стоять на передовій нового, скажімо так, руху.

Я згадав ще один приклад того, як батьки намагаються дати своїм дітям більше свободи. В Англії організація Play проводить кампанію «Гра на вулиці». Ідея полягає в тому, що батьки можуть домовитися з іншими мешканцями своєї вулиці, з місцевою владою й укласти угоду про припинення руху транспорту цією вулицею на 2 години в навчальні дні чи у вихідні, просто щоб діти могли виходити на вулицю й гратися. Для цього всього лише потрібно, щоб на різних кінцях вулиці стояли двоє людей у куртках зі світловідбивними елементами. На вулицю не можна заїхати, у крайньому разі можна дуже повільно припаркуватися, але жодного наскрізного проїзду. Зате всі діти можуть вийти на вулицю й гратися.

Цей приклад показує, що кампанія поширюється на досить великі відстані й доволі швидко. Гра об’єднує батьків, які кажуть: «Дуже важливо, щоб діти виходили на вулиці й вільно гралися. Автомобільний рух цьому заважає, і ми намагаємося щось змінити, щоб усунути цю проблему».

Я думаю ось що: московські батьки бояться довірити своїм дітям якісь справи, які ті могли б зробити самостійно, лише тому, що зараз повно інформації про жахливі історії, пов’язані з дітьми.

Це правда. Але я думаю, що більшість батьків хочуть, щоб їхні діти були впевненими в собі, життєрадісними, так? Вони не хочуть, щоб їхні діти відчували страх, дивлячись у вікно. Тому моє запитання до батьків, які весь час намагаються тримати свою дитину ближче до себе: «Коли ви збираєтеся відпустити своїх дітей? Ви хочете дочекатися, поки вони стануть підлітками? А потім вони лупатимуть очима, не розуміючи, що відбувається довкола, світ для них буде дуже дивним і зовсім незнайомим».

Я вважаю, що чекати, поки дитина стане підлітком, не можна: тоді буде вже надто пізно. Не знаю, як у Росії, але у Великій Британії зараз з’являється дедалі більше проблемних підлітків. У них депресії, підвищена тривожність і страх навколишнього світу, вони виходять з-під контролю й створюють проблеми собі та іншим.

Вони хочуть зробити одразу все те, чого не могли зробити в дитинстві?

Так, а ще вони не знають, як поводитися загалом. Найімовірніше, вони відчувають, що з міркувань безпеки їм треба триматися разом, тому збираються великими компаніями. Ці підлітки не обов’язково мають якісь погані наміри, але проблема в тому, що вони ніяк не взаємодіють із молодшими дітьми чи з дорослими. Вони практично одержимі ідеєю, що не можуть нікому довіряти й що ніхто не довіряє їм.

І ще раз: ця проблема стосується не лише батьків. У нашому суспільстві й культурі заведено, що маленькі діти не повинні виходити з дому, самостійно досліджувати навколишній світ, і вони не можуть дізнаватися, як улаштоване життя в місті, не можуть знайомитися з новими людьми й учитися, як поводитися в суспільстві. У результаті, коли вони стають підлітками, їм доводиться розв’язувати незнайомі завдання.

Що ми знаємо про підлітків? У мене донька-підліток. У них повно всіляких клопотів: усе, що стосується життя підлітків, пов’язане із соціальним життям. Вони хочуть проводити час з іншими підлітками, вони борються за позицію в суспільстві: «Я кращий за тебе. – А в мене більше друзів» і таке інше. Усе, що має для них значення, – це соціальне життя та їхні стосунки з такими самими підлітками, як вони. У них просто немає ні часу, ні вільного місця в голові, щоб дізнаватися ще й інші речі. Тому краще, коли вони вчаться всіх цих речей, навіть найпростіших, у дитинстві: як дбати про себе, як дістатися до магазину, до своєї школи, як користуватися метро.

В Англії, не знаю, як у Росії, батьки бояться незнайомців, бояться злочинця, який схопить їхню дитину й потягне геть. Такий собі казковий монстр. Ми знаємо одне: це трапляється так само рідко, як блискавка влучає в людину. Але це трапляється, і ми читаємо про це в газетах і жахаємося. Ленор Скеназі вважає, що навіть якби вона навмисно спробувала поставити свою дитину в ситуацію, за якої її неодмінно викрав би й убив незнайомець, їй довелося б чекати мільйон років, настільки це малоймовірно.

Звісно, ніхто не може гарантувати батькам, що з їхньою дитиною такого ніколи не станеться. Сьогодні через ЗМІ ми дедалі частіше дізнаємося про жахливі речі, що трапляються з дітьми на іншому боці Землі. Коли ми читаємо такі історії, ми настільки чітко уявляємо собі жахливі події, які сталися з цими людьми, що в нас виникає відчуття, ніби ми з ними особисто знайомі.

Можливо, знайдуться батьки, які погодяться з такими аргументами й зможуть заявити: «Знаєте що, може, мені не варто так хвилюватися через це? Може, мені варто більше хвилюватися, що моя дитина, ставши підлітком, може вплутатися в бійку, бо не знає, як правильно поводитися, чи дістанеться до наркотиків і алкоголю?». Статистика щодо підлітків, які помирають від алкогольного отруєння чи вживають важкі наркотики, була б добрим аргументом.

Чи є статистичні дані про те, скільки дітей, які не стикалися з реальним життям у дитинстві, потрапляють у подібні ситуації?

Є дослідження, яке показує, що з дітей, яких надмірно опікали батьки, частіше глузують у школі. Але це лише гіпотеза, вона не підтверджена. Дослідження, про яке я кажу, дуже маленьке. Але, звісно, є психологи, які з цим погоджуються. Еллен Сандсетер – науковиця з Норвегії – останні 2–3 роки багато писала про надмірну батьківську опіку. Вона переважно розглядає це питання з теоретичного погляду. Багато що вона пояснює через ідеї, узяті з психології. Наприклад, коли діти граються, вони люблять, коли їм трохи страшно: вони навмисно ходять у темні місця. Еллен уважає, що це тому, що діти тренуються, як треба остерігатися, як відчувати. Їм це потрібно, щоб розуміти, що це нормально – бути трохи наляканими. Тобто вони тестують власні емоції.

Мій син дуже любить виявляти самостійність, і коли він чогось хоче, ми кажемо, щоб він зробив це сам, наприклад: «Піди в магазин і купи це, якщо тобі хочеться».

Скільки йому років?

Йому п’ять років.

А як він реагує?

«Мамо, ні, я не можу, бо діти не ходять самі в магазин». І я питаю: чому? «Бо поліцейські мене впіймають». Якось ми йшли парком, і мій син ішов попереду мене – і справді охорона парку зупинила його й почала розпитувати: «Де твої батьки?». Я завжди прошу його робити щось самостійно, навіть якщо знаю, що він цього не зробить. Я хочу, щоб син знав, що він може все це зробити, що я довіряю йому і що, коли він буде готовий це зробити, він зможе.

Так, я думаю, що це хороший підхід. Більша частина моєї роботи все-таки зосереджена не на батьках, а на різних установах, уряді, вчителях, ЗМІ, муніципалітетах. Працюючи з ними, я намагаюся зробити так, щоб батькам було легше давати дітям більше свободи.

Я не вважаю, що це моя справа – казати батькам, як їм поводитися зі своїми дітьми. Ба більше, мені здається, що одна з проблем сучасного світу полягає в тому, що надто багато людей намагаються вказувати батькам, як їм поводитися зі своїми дітьми. І я не хочу приєднуватися до таких людей.

Інтереси, думки й філософія батьків відбиваються на їхніх дітях. Можливо, діти навіть успадковують якісь речі біологічно, не буквально, вони не запрограмовані, але деякі риси характеру передаються генетично. Я вважаю, що все це нормально. Але повторюся, я сказав би будь-якому батькові: «Подумайте про те, де б ви хотіли, щоб ваші діти опинилися, коли виростуть. Чи хочете ви, щоб вони стали людьми, які мають базове розуміння того, що можуть подбати про себе, можуть бути активними, можуть контролювати своє життя і що світ – це дивовижне місце, сповнене пригод і нових відкриттів? Чи ви хочете, щоб, коли ваша дитина виросте, вона відчувала, що світ – це небезпечне страшне місце, де трапляються лише погані речі». Ось що я сказав би батькам.

Вам не здається, що коли ви говорите про величезну користь, яку приносять ігри на вулиці, це звучить надто багатообіцяльно? Я чула від батьків, яких знаю особисто, що вони не хочуть, щоб їхні діти гралися самі на вулиці. Вони кажуть: «Добре, коли я був маленьким, я багато грався й гуляв у дворі. Я не став завдяки цьому товариськішим чи щасливішим, так само я не став ціліснішою особистістю».

Так, звісно, це не панацея. На початку мого воркшопу на Урбаністичному форумі я попросив усіх присутніх у кімнаті (там було близько 50–60 людей) подумати про їхнє улюблене з дитинства місце для гри, уявити його, обернутися до сусіда й описати це місце. А потім я поставив їм два запитання: «Це місце було на вулиці?». У відповідь усі підняли руки. Наступне запитання було: «Це місце було десь, де не було прямого нагляду дорослих?». І знову всі підняли руки. Тож, звісно, ви маєте рацію: ігри на вулиці не гарантують, що всі стануть супервпевненими в собі й не переживатимуть особливо в дорослому житті. Кожен може озирнутися на своє дитинство й зрозуміти це. Але все одно практично будь-який дорослий у розмові зі мною погоджується, що найкраще й найцінніше, що в нього було в дитинстві, – це те, що я називаю щоденними пригодами: простір і час, коли ситуацію контролює дитина, а дорослі ніби відходять. на задній план.

Причому ці пригоди існують не обов’язково в межах гри, вони можуть відбуватися дорогою до школи чи додому, наприклад, коли підіймаєшся на горище. Завдяки цьому можна відчути свої можливості, відчути захопливу непередбачуваність моменту. Завдяки цьому можна зрозуміти, що тобі цікаво, що має значення для тебе. Якщо ти любиш шукати жучків у багнюці, ти можеш цим зайнятися, якщо любиш малювати – можеш помалювати, якщо любиш битися з друзями – бийся. Ми називаємо це «купа-мала», гра-бійка…

Що ви думаєте про стан «потоку», коли дитина під час гри геть утрачає відчуття часу?

Я думаю, це показує, наскільки захопливим діти вважають ігровий досвід. Але мене більше цікавить не так ідея потоку, як ідея того, що під час гри діти вчаться керувати своїми емоціями.

Є такий науковець Браян Саттон-Сміт, він вивчає гру вже 50 років. Так от, він уважає, що коли діти граються, вони отримують цінний досвід, пов’язаний з емоційним збудженням. Добре пристосована до життя людина вміє керувати своїми емоціями: якщо ми дуже злимося, ми можемо придумати, як упоратися з гнівом, якщо ми дуже засмучені, ми можемо контролювати свої емоції.

Браян Саттон- Сміт каже, що неважливо, у які ігри діти граються – розв’язують головоломку, лазять по деревах чи грають у гру-бійку, будь-що, – у будь-якому разі, окрім самої гри, на якомусь іншому рівні діти отримують неусвідомлене задоволення від своєї здатності. керувати емоціями. Вони дізнаються, що означає нудьгувати, бути наляканим, розчарованим чи нещасним.

Маша Варанд і Надія Павловська, http://kidsters.ru

(Переклад з російської, скорочено)

Довідка

Тім Ґілл – фахівець із прав дітей, почесний доктор Університету Едж-Гілл, колишній голова ради організації Play England

Тім Ґілл вивчає особливості повсякденного життя дітей: їхню ігрову поведінку, дозвілля, стосунки з людьми й навколишнім світом. Ґілл виступає на радіо й телебаченні, консультує уряд і приватні компанії з питань прав дітей, проводить дискусії та воркшопи в різних країнах світу, зокрема в Америці, Японії, Австралії та європейських країнах. Ґілл стверджує, що діти й підлітки стають щасливішими, якщо не відчувають постійного тиску й контролю з боку дорослих. Щоб розвивати творчий потенціал дітей, Ґілл пропонує приділяти особливу увагу організації ігрових і рекреаційних просторів. Свою концепцію «дитинства й свободи» він виклав у книжці «Без страху» (No Fear), опублікованій 2007 року.