Бити рукою чи… словом
Бувають же найрідніші кровиночки просто нестерпними: до них не доходить жодне ваше слово, навіть крик, і тоді так і хочеться ляснути по м’якому місцю. Звідки ці дитячі примхи, батьківська агресія і що робити, щоб не доводилося часто піднімати руку… «Не виховуйте дітей, однаково вони будуть схожі на вас. Виховуйте себе»
(англійське прислів’я) Багато цікавих і слушних думок можна знайти в мережі Facebook, учасниками якої є молоді й соціально активні закарпатці. Люди, які відповідали на запитання редакції, здебільшого проти легкого ляпаса, але кажуть, що на практиці, з батьківського досвіду, без такого моменту часом не обійтися.
«Думаю, що ніяк не можна по попі!.. Є дієвіші методи виховання!» — пише студентка Вікторія Лисюк. Користувачка мережі Михайлина Манзулич висловлюється, що «це (удар по попі) викличе в дитини лише агресію. З дитиною треба розмовляти й з любов’ю все їй пояснювати». Наталія Чобаня, яка виховує дворічного сина, зазначає, що «навіть у Біблії сказано, що має діяти метод батога й пряника… Немає, мабуть, жодної людини, яка б не дала своїй дитині по попі… Це треба мати залізні нерви …»
«О, якраз це питання в «Чемишку» повністю розкрили. Шльопнути один раз і бити — це різні речі. І не треба ставити в один ряд батьків, які застосовують «шльоп» у випадках, коли дитині справді потрібно заспокоїтися, а слова до неї не доходять, і тих, хто практикує домашнє насильство, побиття. Тому саме «по попі» підтримую, інші місця — ні», — пише ужгородська перекладачка Людмила Білик.
Схожої думки представниця одного з туроператорів і мама Тетяна Бекхер, яка зазначає, що у процесі виховання дитини іноді «по дупці» стає дуже дієвим методом пояснити те, чого дитина не сприймає словами… Педагогиня зі Львова Світлана Корчагіна, яка займається соціальною реабілітацією дітей з аутизмом, також долучилася до віртуальної дискусії. Вона, зокрема, каже, що фахівці вже давно вважають, що є умовний вік, до якого вдарити нормально і після якого це діє як приниження. І такий прийом, за її словами, дієвий.
«Бувають випадки, коли потрібно, але не сильно, а так, щоб дитина зупинилася, це замість слова «стоп», якого дитина в азарті не чує. Це треба використовувати рідко, і так, шльопанець, а не бити. З віку шести-семи років (по синові бачу) значно дієвіше поговорити й покарати інакше — заборонити мультик, комп’ютерну гру на день, але вже не шльопати по попі — він образиться, — розповідає начальниця пресслужби прокуратури. Закарпатської області Вікторія Попович. — Старший сприймав шльопанець по попі нормально до чотирьох-п’яти років, розумів, що завинив, а менший (1,8 року) уже не такий, уже ображається. Бачу, з ним дієвіше говорити й пояснювати навіть у такому віці або відволікати на щось інше, домовлятися».
МИ ДО КІНЦЯ НЕ ЗНАЄМО, ЯК ДИТИНА СПРИЙМАЄ ШЛЬОПАНЕЦЬ
Чому виникають ситуації, коли батьки зриваються й б’ють дитину? Звідки корені дитячих примх і батьківської агресії, як цьому зарадити? Чи вихід лише в легкому ударі по п’ятій точці? Ужгородська психологиня Мар’яна Колодій схиляється до того, що краще руку не піднімати, але, звісно, говорить про винятки й різні «але».
«Кожен народ має свої методи виховання, а в українського, зокрема, присутній і метод фізичного покарання. Це один із методів виховання, до якого заохочував провідний український педагог Антон Макаренко, цю систему виховання також не можна відкидати», — робить екскурс у минуле Колодій.
Водночас вона особисто однозначно проти такого фізичного покарання й вважає, що ми б’ємо людину, коли розуміємо, що наше право вище за право цієї людини. З погляду психології це неправильно, бо бажано, щоб у вихованні дитини — нового члена суспільства — існувало таке поняття, що людина є цінністю, її життя, здоров’я, честь і гідність недоторканні. Якщо ми поважаємо життя, здоров’я, честь і гідність, то не можемо дозволити собі принизити дитину й принизити себе, б’ючи її. Згідно із сучасними психологічними та педагогічними підходами до виховання дітей, насильство заборонене, це неефективна практика саме виховного впливу.
«Батьки мають розуміти, що для дитини практика фізичних покарань іноді може бути не виховною й виправною, а може поглибити проблему. Дитину треба вчити, що своїм учинком вона може образити тата чи маму, вона має розуміти, що коли щось зробила, то повинна зізнатися й перепросити, — висловлює свою думку Мар’яна Михайлівна. — Така система вчить дитину згодом знаходити компроміс з іншими дітьми, тим паче що конфлікти з батьками — це прототипи конфліктів у дорослому суспільстві».
Нюанс також у тому, що насильство (той самий шльопанець по попі) інтерпретує не той, хто його чинить, а той, хто його сприймає. Ми не знаємо, як учинок мами, який їй здається шльопанцем, сприйме дитина — це може стати стресом, а може й не стати, однак це може змоделювати її поведінку з власними майбутніми дітьми. Щоб менше було таких ситуацій, після яких уже дорослі діти дорікають своїм літнім батькам, варто навчитися домовлятися, також має бути максимальний рівень довіри між батьками й дітьми. Тато з мамою мають пояснити своїм дітям, що про все, що відбувається з малюками, — добре чи погане, — насамперед мають дізнаватися батьки, а діти не повинні боятися про це сказати. Реакція батьків на різні події має бути емоційно рівною. Батьки десь три роки мають пояснювати дітям, що хоч би що сталося, навіть найгірше, тато з мамою завжди раді вислухати. Може бути й таке сімейне правило, коли щодня після роботи й навчання всі діляться враженнями за день у колі родини. Відтак у родині налагоджується ще тісніший емоційний зв’язок, тим паче це добрий досвід для дитини в майбутньому, коли потрібно вирішувати справи в суспільстві й радитися з іншими людьми. Якщо батьки будуть відверті з дитиною, то й вона буде відвертою з ними. Психологиня наголошує: треба пам’ятати, що дитина від 3 до 10, а то й до 20 років — це відображення поведінки батьків, тож якщо показати, що в родині ми довіряємо одне одному, є любов і взаємоповага, то дитина відобразить це навіть із подвійним ефектом.
ЧАСТО БАТЬКИ ЗРИВАЮТЬСЯ ЧЕРЕЗ ГРОМАДСЬКИЙ ОСУД
Що найчастіше стає приводом для агресії до свого дитяти? Як правило, батьки зриваються й вдаються до насильства (психологиня називає насильством і легкий ляпас по м’якому місцю), коли дитина вередує на людях — це трапляється під час сімейних прогулянок, наприклад, коли дитина хоче якусь річ, або починає голосно говорити, або намагається зняти верхній одяг. Якщо батьки не згодні щось купити чи не дозволяють дитині зробити те, що вона хоче, то в цей момент, коли на батьків дивляться інші, дитина починає вередувати, а батьки зриваються. Тоді виникає ефект громадського осуду: мовляв, що ти за мама, якщо в тебе дитина кричить, до того ж її сприймають крізь призму поведінки її доньки чи сина. Спочатку батьки намагаються вблагати свою дитину, але вона не слухає, тож у тата з мамою стається емоційний зрив. Починаються якісь штовхання, зрештою дитина заспокоюється, бо відчуває силу мами чи тата, тоді це вважається виправданим, але в суспільстві однаково скажуть, що мама недбала, нічого кращого, ніж побити дитину, не знайшла. Що цікаво, коли діти вередують, а батьки помічають, що в них через це, як правило, починається емоційний зрив, то це означає, що їхній підхід до виховання своєї дитини, за словами М. Колодій, не зовсім правильний. Виходить, що в повсякденній практиці спілкування дитина не звикла до того, що мама просто підійшла й сказала: будь ласка, не роби цього, — і малюк припинив шкодити. Тобто «будь ласка» в повсякденні не діє, тож тут потрібно спробувати розібратися в причині, чому дитина вередує, чи це в неї стала практика вимагання від батьків. Не останню роль тут відіграє розбещеність дітей, адже в сучасному світі типова ситуація: коли дитина щось просить, то, як правило, вона це отримує, а раніше про якусь іграшку мріяли років 5. Сьогодні ж батьки схильні виконувати перші бажання своєї кровиночки; якщо ж дитина стає схильною до вимагання, то батькам потрібно змінити свою тактику, показати дітям, що вони можуть отримати якусь винагороду за добру поведінку, успіхи в гуртках, але не перетворюючи це на товарно-грошові відносини «ти мені — я тобі».
«Слід показувати малюкові: мовляв, ти отримаєш щось, якщо зробиш приємне мамі, скажеш якісь приємні слова (у кожній родині це щось індивідуальне), тобто не конкретизувати ці бажання, — радить фахівчиня. — Дитині не можна дозволяти маніпулювати собою, треба показати малюкові: я мама, я дослухаюся до тебе, але вирішую я; якщо ти хочеш, щоб я більше дослухалася до тебе, — більше дослухайся до мене».
Психологиня пояснює: якщо батьки побачили, що одного разу підняли руку й досягли того, чого хотіли (доброї поведінки дитини), і це не вплинуло на подальший рівень довіри та спілкування, то це (шльопанець) подіяло. Якщо ж син чи донька закрилися, ви відчуваєте певний дискомфорт у спілкуванні, то однозначно така практика не діє. Пані Колодій уточнює, що методи виховання, прийнятні для однієї дитини, не завжди будуть прийнятними для іншої, при цьому не варто обмежувати себе у виборі цих методів. Ну, власне, обмеження тут одне — батьківські лінощі, тим паче батькам часом особливо важко в гонитві за соціальною, фінансовою стабільністю, на жаль, у родин немає часу на прогулянки, спільне дозвілля. При цьому неприпустимо, якщо дорослі, скажімо, після важкого робочого дня виплескують агресію на дитину. Якщо таке сталося, то обов’язково треба перепросити своїх дітей. Якщо дорослі розуміють, що не можуть контролювати рівень своєї агресії, то, звісно, тут потрібна консультація психолога. До речі, діти дуже добре відчувають емоційну безпорадність батьків, вони все усвідомлюють з інтонації, саме тут і починаються моменти шантажу. Якщо батьки двічі підуть на поводі у своїх дітей, через брак часу, наприклад, і кажуть: на, візьми, — тоді дитина закріплює цю норму: мовляв, я трохи потисла маму; якщо така ситуація повторюється двічі, то на третій раз повториться. Якщо таке сталося, то варто показати, що це був крайній випадок у вихованні, і не варто практикувати те, що сьогодні дозволяють собі деякі подружні пари, на кшталт «б’ю, бо я тебе люблю, і щоб із тебе людина виросла». Бо потім, у підлітковому віці чи навіть у 2–3-му класі, коли хлопчикові подобається дівчинка чи навпаки, вони можуть і вдарити одне одного, смикати за кіску — це робиться не для того, щоб показати любов, а щоб дати зрозуміти: мовляв, ти мене зачіпаєш. До речі, Мар’яна Колодій наприкінці розмови зупинилася ще на одному моменті виховання — дуже помилково, коли батьки вдаються до узагальнень: «що ж ти в мене за дитина»; так само боляче діти сприймають, коли їх порівнюють з іншими дітьми — цими узагальненнями ми ображаємо маленьких людей. Уявіть собі, що ви така маленька людина щодо свого керівництва і ваш начальник дозволяє собі все те, що ви дозволяєте собі щодо доньки чи сина… Ідеться про елемент поваги: якщо його не закласти в дитячому віці, то його не буде й у дорослому…Евеліна Гурницька,http://www.rionews.com.ua/